Мати захисника ДАПу Руслана Присяжнюка: «Вже три роки для мене новорічні свята — не свята. Тепер це час, коли я зустрічаюсь з такими ж, як я, матерями, в котрих ця клята війна відібрала найдорожче…»

«Кіборг» Руслан Присяжнюк із позивним «Шаман» багатьом побратимам напророкував щасливу долю, а про свою волів мовчати

20 січня минуло три роки загибелі захисника донецького аеропорту Руслана Присяжнюка «Шамана». Бойова біографія десантника коротка, але яскрава, немов блискавка архістратига Михаїла. Був мобілізований у серпні 2014 року. Служив у легендарній 95-й кулеметником. Захищав ДАП і загинув в останній день його оборони. Посмертно нагороджений орденом «За мужність», нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» та медаллю «За жертовність та любов до України»

Третій рік поспіль у день загибелі воїна-героя в невеличкому будинку в селі Пашківка, що в Макарівському районі Київщини, де живе його сім’я — дружина Анастасія та п’ятирічний син Кирилко, — зібралися найрідніші та найближчі люди. Мати, старший та молодший брати, шкільна подруга Галя… Сходили на могилу вклонитися, вшанувати пам’ять того, кого так любили та за ким по нині болить душа. За благословенням благочинного архімандрита Філарета цьогоріч разом із рідними відслужили заупокійну літію та згадали Руслана (у хрещенні Ростислава) та його бойових побратимів.

З розповідей найближчих за бронею «кіборга» постає звичайний український хлопець. Добродушний та роботящий, який віддано любив свою матір та братів, всією душею упадав коло дружини та синочка.

— Ви не знаєте, яка це була дитина! З малого був сильний духом, навіть якщо десь пальчик поріже чи скалічить. Він був дуже життєрадісний, — розповідає згорьована мати, для якої новорічні свята вже давно — не свята. — Тепер це час, коли я зустрічаюсь з такими ж, як я, матерями, в котрих ця клята війна відібрала найдорожче, — з матерями Івана Зубкова, Героя України, та Руслана Коношенка. Їхні сини були в тому пеклі разом із моїм Русланом. Збираємося, згадуємо, поплачемо разом. Ми розуміємо одна одну без слів…

До війни її Руслан теж служив у ВДВ, спочатку у навчальному підрозділі в Житомирі, а згодом продовжив службу в 79-й бригаді. Після звільнення працював у Києві на будівництві. Грошей молодій сім’ї бракувало. Мріяли про власну квартиру в Києві. Зібрали на хатинку в селі Пашківці. Постійно їздили після роботи в село. Кирилко по дорозі засинав. Багато часу проводили на колесах. Але вони були щасливі.

— Руслан любив хазяйнувати. Якось у мене підсохла яблуня, яку він посадив, — розповідає мати. — Тільки приїхав, одразу за заступ й до неї — обкопувати. Якщо застане мене на городі — хапає сапу та йде допомагати. А коли молодший брат потрапив в аварію, випросив у командира відпустку, знайшов для нього донора. Грошима допомогли його товариші по службі…

Запалав Донбас. Прийшла повістка. Руслан одразу подався до військкомату: «Я ж десантник — «Ніхто, крім нас!». Коли запропонували йти у піхоту, навіть обурився. Наполягав, аби направили в десант, і свого таки добився.

Початок його участі в АТО видався гарячим. Потрапив до госпіталя в Артемівську з пораненням руки та контузією. Зізнався лише старшому брату: «Тільки мамі не кажи…» Проте в госпіталі пробув аж одну добу і — знову на передову.

У школі Руслан був тихий та сором’язливий. Однокласниця Галя, з якою він сидів за одною партою і по-хлоп’ячому кохав, розповідала, що постійно смикав її за коси. Вони залишились друзями назавжди. Навіть коли в Руслана з’явилася Настя, його майбутня дружина, Галя про це дізналася першою. Таємниць між ними не було.

Побратими ж по бригаді дали своєму «Шаманові» дещо іншу характеристику: величезний оптиміст. Мав вдачу запорожців-характерників. Його ніхто не бачив сумним чи розгубленим, навіть у найскрутнішу годину. Деяким зі своїх напророкував щасливу долю, а про себе волів мовчати…

Перед настанням 2015 року Руслана дивом відпустили на кілька діб додому. Він об’їздив усіх рідних, а коли розлучався з Настиними батьками, з його уст ненароком злетіло: «Сфотографуймося на прощання…»

…19 січня 2015 року мати не змогла додзвонитися до сина. У серці похололо. Розшукували Руслана всією родиною по 26 лютого. До останнього вірили, що він живий, однак…

Поховали Руслана Присяжнюка у тому ж селі Пашківка Макарівського району Київщини, де він проживав із дружиною та сином. Попрощатися з «кіборгом» та висловити співчуття рідним і близьким людям загиблого прийшли громади сіл, представники трудових колективів, прибули бойові побратими. Розповіли, що їхній «Шаман» виконав свій обов’язок перед Україною до кінця. Під час останнього жорстокого бою за ДАП Руслан разом з побратимами вів вогонь по оскаженілому від люті ворогу. Отримав поранення ніг, однак продовжував стріляти, прикриваючи товаришів.

…Після літії, під час якої син Руслана Кирилко тримав у руках ікону, стривожена спогадами дружина Анастасія сказала, що тепер буває у храмі в сусідній Лишні. Благочинний пам’ятає та піклується про них, і ця увага духівника дуже вагома. На жаль, цього не скажеш про місцеві органи влади. Так, родині загиблого військовослужбовця виплатили належні за законом кошти. На них Анастасія побудувала поруч нову хату, адже стара відсиріває. Ще дали двокімнатну квартиру в Ірпені. А тепер забули… Тільки батюшка Філарет постійно навідується. Та ще побратими привозять подарунки Кирилкові…

Указом Президента України від 15 травня 2015 року «За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Руслан Присяжнюк нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Нагороджений нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно).

P.S. У селі Пашківці педагоги заклали парк Слави на честь загиблих учасників АТО. По його алеях бігатимуть діти, ходитимуть з малечею молоді мами, відпочиватимуть літні люди, ведучи тиху розмову. А в кронах міцних дубів, ніжних берізок, вічнозелених ялин буде зберігатися пам’ять про Руслана Присяжнюка та його односельця Віталія Костенка, які загинули такими молодими…

 

Share